28 жовтня Конституційний Суд України оприлюднив текст рішення щодо конституційності окремих положень Закону України “Про запобігання корупції” та Кримінального кодексу України. Що не так з мотивацією рішення КСУ – пояснюють юристки Bihus.Info.

Цим рішенням Конституційний суд України (далі — КСУ) визнав ст. 366-1 КК України (Декларування недостовірних відомостей), а також низку положень ЗУ “Про запобігання корупції” в частині повноважень НАЗК неконституційними. По суті, це рішення фактично паралізує роботу НАЗК та зводить нанівець саму систему електронного декларування.

Яка ж була мотивувальна частина цього рішення?

Варто зазначити, що в мотивувальній частині відсутнє чітке обґрунтування невідповідності Конституції більшості із “скасованих” норм.

Основна аргументація КСУ полягає в наступному: суди повинні бути повністю незалежними від органів законодавчої та виконавчої влади. Вплив на суддю Конституційного суду у будь-який спосіб забороняється.

Розберемось детальніше з аргументами суддів КСУ:

Аргумент 1. Контроль за суддями можуть здійснювати лише судді.

КСУ акцентує увагу на тому, що винятковість органів судової влади та особливо конституційного контролю, зокрема, полягає в особливому порядку формування суддівського корпусу, у тому числі внутрішніх виключно суддівських органів в аспекті притягнення суддів до відповідальності.

Тобто, будь-які форми та методи контролю у виді перевірок, моніторингу, тощо, суддів повинні реалізовуватись лише органами судової влади та виключати створення таких органів у системі як виконавчої, так і законодавчої влади.

Це твердження несе в собі великі корупційні ризики і є абсолютним нонсенсом. Адже результатом такого “контролю” суддів над суддями стане домінування однієї гілки влади над іншою, що в свою чергу порушить систему стримань і противаг.

Аргумент 2. Законодавець нехтує основними конституційними принципами поділу державної влади.

Тут знову йдеться про незалежність судової гілки влади. На думку суддів КСУ, ця незалежність порушується, оскільки законодавець наділив інші гілки влади (мова передусім про антикорупційні органи) можливістю перевіряти суддів.

“Системно-функціональний аналіз повноважень та прав НАЗК дає підстави стверджувати про наділення його контрольними функціями, що мають прямий і безпосередній вплив на судову гілку влади”, — йдеться у рішенні КСУ.

При цьому судді наголошують, що контроль виконавчої гілки влади (тобто НАЗК) над судовою гілкою влади (тобто КСУ) виключається.

Тому КСУ доходить висновку про неконституційність окремих положень ЗУ “Про запобігання корупції”, що стосуються повноважень НАЗК в частині контролю виконавчої влади над судовою.

Аргумент 3. Законодавець, запроваджуючи повноваження та права НАЗК, повинен виокремлювати категорію суддів та суддів КСУ з урахуванням принципу їх незалежності.

За логікою КСУ, згадані в даному рішенні повноваження НАЗК (зокрема щодо перевірки декларацій, проведення моніторингу способу життя тощо) знижують рівень гарантій КСУ, порушують інституційну незалежність судової влади та чинять тиск на суддів. НАЗК, як центральний орган виконавчої влади, наділений повноваженнями контролю за суддями, тобто за судовою гілкою влади.

Чому ж неконституційним визнаються всі норми (а не лише ті, що стосуються суддів)? Як зазначено в рішенні КСУ, оспорювані норми є цілісними, виокремити яке-небудь положення з нього неможливо через загрозу спотворення волі законодавця. Тому всі норми повністю визнані неконституційними.

І нарешті, чому ці аргументи є абсурдними?

Тому що незалежність судової влади передусім передбачає незалежність від втручання в професійну діяльність — якою є сам процес здійснення правосуддя.

Визначені Законом повноваження НАЗК не є втручанням в професійну діяльність суддів, оскільки НАЗК перевіряє доброчесність осіб (а не їхні рішення чи професійну діяльність) з легітимною метою — задля подолання корупції в країні.

Аналогічну думку сформулював суддя Сергій Головатий, який не голосував за ухвалене КСУ рішення у цій справі:

“Вважаю, що застосована в Рішенні теза не має жодних юридичних підстав.

Наділення НАЗК окремими контрольними функціями та повноваженнями щодо всіх суб’єктів, на яких поширюється дія Закону, включно з суддями системи судоустрою та суддями Конституційного Суду України, не може розглядатись як контроль “над судовою владою”.

Адже визначені Законом повноваження НАЗК не є втручанням в професійну діяльність суддів — здійснення правосуддя, а спрямовані на досягнення легітимної мети — запобіганню корупції в державі, у тому числі шляхом перевірки, формування доброчесності осіб, які виконують певні функції держави або місцевого самоврядування, що є конче потрібними у демократичному суспільстві”.

Що не так зі статтею 366-1 ККУ — Декларування недостовірної інформації?

Тут аргумент лише один: КСУ вважає, що декларування недостовірної інформації не має достатній для криміналізації характер та ступінь суспільної шкоди. Тобто, такі дії з боку посадовців не здатні заподіяти істотної шкоди особі, суспільству або державі в обсягах, необхідних для визнання їх суспільно небезпечним діянням.

Простими словами: КСУ вважає, що декларування завідомо недостовірної інформації та умисне неподання декларації “не тягнуть” на кримінальну відповідальність. Адже відповідальність за цією статтею не є пропорційною завданій шкоді.

Тому законодавець НІБИТО не дотримався принципів справедливості та пропорційності як елементів принципу верховенства права, а отже ст. 366-1 КК України суперечить ст. 8 Конституції України.

Що буде далі?

Рішення КСУ є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Тож, найбільш логічним виходом є якнайшвидше прийняття нового закону, що виправить ситуацію та усуне законодавчі прогалини.

Єлизавета Середіна, юристка Bihus.Info

Тетяна Дмитрюкова, юристка Bihus.Info